фото REUTERS

17-річна Марія Вдовиченко жила в Маріуполі, навчалася гри на бандурі, ходила з батьками до церкви. 

Після початку війни її родина та сама вона пережила голод, відсутність води, обстріли, її будинок зруйнували, а під час втечі на підконтрольну Україні територію їх допитували у фільтраційному таборі, де її батька побили так, що він втратив зір.

Сімʼя Марії вибралася з Маріуполя й дівчина для hromadske розказала свою історію.

"Минуло два дні від початку війни, і звʼязок, вода та світло зникли. Згодом не стало газу. Ми зрозуміли, що ситуація складна. На Маріуполь увесь цей час летіли снаряди. Лівий берег міста руйнували, до Приморського району доходили вибухові хвилі, все гуркотіло. 

У квартирі ми завісили вікна, вставили між ними поролон. Думали, що нас це захистить.

Ховатися вирішили у ванній. Бували дні, коли ми вже знали, о котрій годині нас обстрілюватимуть. Щойно якийсь шум, шелест, вибух — одразу бігли до ванної. Це поступово набридало. Зникала надія, що все закінчиться, що нас врятують. Ну і що таке ванна у звичайній хрущовці?  

Одного ранку, не памʼятаю точно, якого числа, ми лежали всі в одній кімнаті. Чули, як усе ходить ходором у квартирі, як щось падає в сусідній кімнаті.  

Але ми лежали і думали: ні, це десь далеко, ми в це не віримо.

Нам вдалося вибратися з будинку, батько наказав швидко йти до першого-ліпшого підвалу. 

Навколо лід, скло, шум, постріли, а ми біжимо і думаємо: хоч би були сходи до підвалу, хоч би спуститися, хоч би нас не придавило плитою. 

Сестра добігла до підвалу першою, за нею — я і батьки. Почали стукати й почули, що всередині є люди і вони шепочуться. Зрештою якийсь чоловік відчинив двері і сказав, що не може нас пустити — мовляв, у підвалі багато людей, зайвого місця немає. Батько не став слухати, відштовхнув його, і ми зайшли.

Всередині було 20 людей, наших сусідів. Разом із нами зайшла ще одна сімʼя з п’ятимісячною дитиною. Тобто якби ми не вломилися — під нашим будинком загинула б не одна родина. 

У підвалі ми бачили різні жахи. В людей закінчувалися продукти, вони перетворювалися на звірів. Були готові вбити одне одного за ковток води. 

Їжу не було з чого готувати, воду добували з льоду і снігу. 

Люди наражалися на шалену небезпеку, коли виходили назовні — на них летіли осколки, шматки будівель, каміння.

Одного дня перед нашими дверима в підвал прилетіла міна. Дірка була настільки велика, здавалося, ніби хтось глибоко копнув. Ми думали, що нас засипле, будівля вже почала руйнуватися. Боялися, щоб це не стало нашою братською могилою.

Почалися вібрації землі, дім ніби підстрибував. Ми швидко зачинилися у ванній. Спершу була така тиша, здавалося, ніби щось падає, і тут вибухова хвиля пробила все до низу. Верхні поверхи будинку просто склалися. Падали шматки бетону, меблі, шифер з даху, летіло скло. Всюди кричали.

Моя мама хворіє вже шість років на полінейропатію. Це ураження нервової системи. На тлі стресу вона перестала ходити, в неї двічі зупинялося серце. Аптеки не працювали, ліків ми не мали. Відділення швидкої медичної допомоги, що було навпроти нашого підвалу, зруйнували.  

Батько реанімував маму, як міг і знав — штучне дихання, масаж серця. Таблетки доводилося шукати під обстрілами. Ми не могли втратити маму. У цьому підвалі були лише наша надія та молитва. І все. 

На десятий день перебування там у нас залишився один шматочок хліба. Він був розміром з мій кулачок. Ми ділили його на чотири рази. Свій шматочок я не змогла зʼїсти, бо ми дуже довго голодували. Він був зі мною дуже довго. Я боялася, що все закінчиться, і не буде навіть його. 

Люди між собою сварилися, скандалили, когось намагалися вигнати з підвалу, щоб на один рот було менше. Там не було доброти, лише темрява, і ми відчували вже запах смерті. Так тривало 12 днів.

Зазвичай, коли стріляли — плакала дитина, хтось читав молитву вслух. А того разу мовчали всі.

Раптом земля почала здригатися, здавалося, ніби все летить на нас. Зі стелі падала штукатурка, цегла.

Я лежала і думала: ми звідси не вийдемо. Це моя могила. Я вже втратила надію на все, не могла ні молитися, ні сподіватися. Це закінчиться, це не може бути довго. Людина ж страждає заради чогось, — повторювала я собі. 

У той момент я була впевнена, що помру, і помру не сама. На одній ковдрі зі мною лежала моя сімʼя. 

Я все ж вирішила молитися. Просила в Бога померти швидко і не бачити смертей моїх рідних, не бачити, як вони мучаться, а я не можу їм допомогти. 

У нас не було нічого. Ні сил, ні надії, ні навіть нормальної аптечки. Усі розуміли: якщо влучить, то ми звідси не виберемося. Як у сусідній будівлі, звідки так нікого й не дістали. Бо це забороняли робити ворожі солдати, це просто було неможливо.

Згодом ми доїхали до Ялти (Донецької області — ред.), де ховалися понад 10 днів у старому пансіонаті. Їжі ми не мали, воду брали з криниці. Та готівка, яка в нас залишилася, була нічим.

У Ялті саме змінювали владу на "ДНР", і вони намагалися нібито показати себе з хорошого боку. Запрошували приходити до них, називати своє імʼя, прізвище, щоб отримати гуманітарну допомогу. Люди йшли, щоб вижити, не вмерти з голоду. Але жодних пайків там не давали — їх отримували місцеві, які продавали їх на базарі за космічними цінами. 

У Ялті до нас знову прийшов голод, холод і страх замерзнути. Все, що ми мали, — вогонь, вода, чай і оті дві буханки хліба. Батьки вирішили виїжджати.

Так ми потрапили на фільтрацію у Мангуші. Там було два табори. Перший — для людей, які йшли пішки. Вони могли проходити фільтрацію понад місяць, черги були шалені. Люди щосили намагалися врятуватися і втекти. І ще один табір був для тих, хто автівками. 

Табір — це не якесь поселення, це просто колони автомобілів. Перед нами в черзі було 500 машин, за нами — ще тисячі. 

Виходити з автівок, шукати їжу, воду, йти в туалет забороняли. Всюди ходили солдати зі зброєю, погрожували, перевіряли, дивилися, щоб усі були на місці. 

Цей фільтраційний табір, як нам казали, працював з 5 ранку до 11 вечора, але насправді — поки вони не прокинуться, не поснідають, не покурять, не поговорять телефоном, не поміняються, нічого не починалося. 

До цивільних їм не було жодного діла. Щогодини проходили дві, якщо пощастить — три автівки. В очікуванні своєї черги ми прожили в машині дві доби.

Ось як влаштована фільтрація: у них є блокпост. Туди заїжджає машина, де перевіряють кожну кишеню, бардачок, багажник, кожну сумку. У людей — одяг, і що під ним. Чоловіків роздягають на вулиці біля машин. Шукають татуювання, якісь мітки, одним словом, "націоналістів". 

Траплялося, що не всі пасажири з машини проходили фільтрацію: вони могли забрати батька або матір, а машина мала рухатися далі. Люди розгублювалися. В них була зброя, а в людей — нічого. 

Наша черга підійшла об 11 вечора, ми були останньою машиною на той день. Нас запустили, обшукали. Мама вже не ходила через свою хворобу. Їм з сестрою дозволили не виходити: сказали, що "фільтрація починається з 14 років".

Далі була наша черга. Я пішла до однієї фільтраційної кімнати, батько — до іншої. 

У мене зняли відбитки пальців, відсканували документи, перевіряли телефон. Ставили провокаційні запитання. Про владу, Україну, про мої власні позиції. Вони намагалися знайти людей, які люблять свою батьківщину, які хотіли нормально жити. Вони знущалися, принижували, могли обзивати, бити. 

У мене взяли паспорт, побачили, що мені 17. Я їм не сподобалася, нібито занадто молодо виглядала, а вони саме шукали якихось юних дівчат. 

Мене виштовхали звідти. До машини мене супроводжував їхній озброєний солдат. 

Він штовхав мене через те, що я нібито повільно йшла. Я впала, забила коліно, але розуміла: якщо зараз не підіймуся і не побіжу до автівки — то не повернуся. Я побігла щосили. 

Мама побачила мене саму. В неї почалася паніка: що з батьком? Він не пройшов? Його вже вбили? З нього знущаються? А я нічого не могла сказати. Сиділа і не знала, що буде далі. 

Втім, батько повернувся за 40 хвилин. Ми бачили, як його виштовхали. Він вийшов і впав. Намагався підвестися і падав. Але все ж дійшов до автівки.

Далі ми поїхали до центру допомоги біженцям у Запоріжжі. Мамі надали медичну допомогу, бо вона тоді ще не ходила. Батькові було дуже зле: він не бачив. Ми з сестрою виснажені емоційно. Ми були психологічно зламані. 

Волонтери допомогли нам доїхати до Дніпра.

У місті батька обстежили двоє лікарів, зробили висновок, що він має травму внаслідок контузії. На одному оці — повна втрата зору, а інше бачить ніби крізь целофановий пакет.  

Щоб отримати якісну медичну допомогу, волонтери відправили нас до Львова. Тут батько ще раз пройшов обстеження. Нам сказали, що його лікування буде довгим, складним і дорогим, можливо, доведеться виїхати за кордон".