❗ Ставка путіна на мобілізацію для війни в Україні насамперед підрозділів з дотаційних російських національних республік дало неочікуваний для самого кремля результат.
Мінімум 23 добровольчі батальйони штатною чисельністю від 400 до 600 осіб сформовані в 12 національних суб’єктах рф. У всіх батальйонах суб’єктів російської федерації застосовуються «іменні» назви та чітка територіальна прив’язка на етнічній чи земляцькій основі. Навіть в умовно російських регіонах звучать пропозиції про створення етнічно однорідних частин. Наприклад, у Пермському краї, за ініціативою організації «Товариства Центральної Азії узбеків Пермського краю» збираються створити батальйон з етнічних узбеків під назвою «Амір Тимур». У відповідь на ініціативу уряд Узбекистану пообіцяв притягнути всіх своїх громадян, які вирушать воювати в Україну, до кримінальної відповідальності за наймування. Наразі у зоні бойових дій поки присутні лише тувинські, осетинські та чеченські добровольці, а також кілька рот із інших регіонів.
Як виявилось, сформовані за етнічним чи земляцьким принципом військові підрозділи не мають належної мотивації гинути за московську політичну еліту. Чим гіршим стає стан справ на українському фронті, тим сильніше проявляються антивоєнні настрої як серед самих бійців національних батальйонів, так і серед їх рідних.
Враховуючи загострення економічної кризи й катастрофічне падіння життєвого рівня в національних республіках та успіх українського контрнаступу на Харківщині, соціальне напруження в цих суб’єктах рф зі створенням іменних добровольчих батальйонів стає по-справжньому вибухонебезпечним для кремлівської влади, адже наразі регіони отримали власні озброєні сили. Очевидно, що місцеві регіональні еліти та етнічні клани Тиви, Бурятії, Калмикії, Дагестану, Північної Осетії та Інгушетії у разі необхідності можуть «перемкнути» співвітчизників з участі у війні заради сумнівної ідеї «єдності українців і росіян» на несправедливе становище власного народу та боротьбу за незалежність від росії.
А передумови для цього є – у регіонах активно розвиваються місцеві антивоєнні рухи. Першою етнічною антивоєнною ініціативою у росії став фонд «Вільна Бурятія», що надає юридичну підтримку контрактникам, які бажають воювати в Україні. У Калмикії після початку військових дій з’явився антивоєнний рух «Калмики проти війни», учасники якого закликають своїх земляків не брати участь у військових діях на території України. Організатор цього антивоєнного руху Дорджі Манджієв переконаний, що «війна стала поштовхом для самосвідомості народів національних республік, а антивоєнний рух — це лише відправна точка, з якої розпочнеться подальша боротьба за федералізацію не лише на папері. Якщо питання не вирішиться, це може призвести до громадянської війни». В Якутії незгодні з війною створили співтовариство Sakha vs War, яке діє в підпіллі, засуджує військові агресії з боку кремля як проти суверенних держав (Грузія, Сирія, Україна), так і всередині регіонів росії (Чечня).
❗ В умовах надцентралізації саме москва провокує ті конфлікти, які, зрештою, ведуть до перспективи розколу країни. Економічні санкції зменшують фінансово-економічну підтримку республік із федерального бюджету, що нівелює спроби кремля зберегти контроль за регіональними елітами і лише призводить до посилення конфлікту місцевих еліт з центральною владою.
Колишній командувач армії США у Європі генерал Бен Ходжес серед факторів, що можуть призвести до розпаду рф, визначив:
- падіння внутрішньої довіри до російської армії, яка традиційно була основою легітимності кремля. Масова відмова російських чоловіків йти до армії загострила непропорційне вербування етнічних меншин із віддалених регіонів рф, що може спровокувати національні повстання по всій країні. За словами генерала, якщо чеченці вирішать розв’язати ще одну війну за незалежність, путін не знайде військових ресурсів для боротьби з ними.
- втрату рф енергетичних ринків та ринку озброєнь, які раніше компенсували відсутність сучасної промисловості, внаслідок чого російська економіка не зможе підтримувати належний життєвий рівень населення.
- відносну малонаселеність окремих територій, якими володіє країна.