Ніколи не думала, що спустошеність може бути такою важкою. Настільки важкою, що не дає зрушити себе з місця.
“Життя продовжується” – слова, які пролітають між портретами дуже гарних облич із написом “герої не вмирають”. Герої дійсно не вмирають, вмирають прості люди. Наші люди. Найкращі. Цвіт нації передчасно облітає, як квіти вишні під час сильної грози.
Позавчора на вулиці побачила хлопчика 8-9 років на велобігу з однією ногою, друга штанина джинсів просто бовталася… Це жах для любих батьків бачити своє дитя в такому стані… Вчора прочитала допис про те, як молода дівчина підірвалася й теж залишилась без ніг, але її хлопець все одно одружився з нею… тримав на руках та танцював…
Сьогодні перерахувала (скільки мала можливість) матері іншого хлопця 22-років, який повернувся з фронту лише з однією рукою… Дивилася на його красиве обличчя з ямкою на підборідді… думала як всім цим людям жити далі?! “Життя продовжується”, так… але як його продовжувати??!
Ніколи не думала, що спустошеність може бути одна на всіх. Така однакова. Та настільки важка, що не дає зрушитися з місця, навіть якщо кожного дня продовжуєш жити та ходити на двох ногах…
© Anna Enbert